Директор Херсонського театру Олександр Книга, якого ми знаємо і не знаємо

Народний артист України, генеральний директор — художній керівник Херсонського обласного академічного музично-драма­тичного театру ім. М. Куліша Олександр Книга відзначив 60-річний ювілей. Як давалося визнання одному з найвідоміших театральних менеджерів країни, читайте в ексклюзивному інтерв’ю кореспонденту «Нового дня».  — Певно, сам Бог так велів, що народилися Ви перед Міжнародним днем театру. Театру Ви присвятили 30 років. Звідки такий поклик до мистецтва Мельпомени? У Вашому роду були артисти? — Звісно, це доля. Я народився 26 березня 1959-го, а Міжнародний День театру відзначають 27-го, з 1961 року. Якби мама знала, що буде таке свято, то вона б потерпіла один день, щоб я з’явився на світ у День театру (сміється). Я народився у маленькому селі Покровці на Миколаївщині. Це риболовецький куточок, де всі чоло­віки завжди були в морі, а жінки займалися дітьми й городами. У селі був невеличкий клуб, який колись переробили з церкви. Любов до сцени — це в мене від мами, яка дуже гарно співає. Пам’ятаю, як довгими зимовими вечорами, коли не було роботи, батьки постійно ходили до клубу, як вдома збирали односельців, вирішували, яку п’єсу будуть ставити. А інколи варили вареники і несли в клуб, бо за сценарієм вони мали бути на сцені. Я ж часто залишався вдома, замкнений на ключик і, знаєте, так боявся. І, мабуть, оця невимовна жага бути отам, з батьками, де сцена, і привела мене в культуру. З самого першого класу я вів усі програми, концерти, був читцем, напам’ять заучував шалено довгі тексти, поеми радянських класиків. — То Ви з простої родини, де батьки не були артистами? — Звичайна сільська сім’я. Тато — радист, все життя пропрацював на середньому чорноморському сейнері, СЧСи такі були, при рибколгоспах. У 1970-ті, коли через перекриття турками Босфору, в Чорному морі, з нашого боку не стало риби, колгосп продав сейнери, і чоловіки втратили роботу. Ми переїхали до Голої Пристані, татові було боляче дивитися на море… Там  мама, яка завжди була домогосподаркою, вперше пішла на роботу простою швачкою на фабрику і допрацювалася до майстра зміни — при тому, що мала 7 класів освіти. У новій школі я продовжував виступати — читав гуморески Глазового, вірші. Ровесники прозвали мене «артистом», ну і ще «букварем», зрозуміло — через прізвище (Книга). — Книга-школяр був хуліганом? — Ну не хуліганом, уроки не зривав, але міг щось утнути. Наприклад, коли мене викликала до дошки вчителька української, я тримав за її ж спиною книжку, а в очі розповідав вірш. Клас лежав покотом від сміху, а педагог не могла зрозуміти, в чому справа. А я вірш не вивчив, тому просто його читав. — Артистичні здібності вплинули на вибір, куди вступати після школи? — Ви не повірите, але встиг отримати професію батька. У десятому класі до нас прийшов бравий військовий, який дуже переконливо агітував, що треба вступати у військове училище. Записалися всі хлопці, але комісію пройшли тільки двоє — я і Юра Зацарний. Для вступу обрали Благовіщенське загальне училище. Союз хотіли подивитися, думали, повезуть нас аж на китайський кордон — якщо не вступимо, то повернемося. Ми ж не знали, що дорога була лише в один бік. І отримав я цю повістку, завтра їхати. А друг мені й говорить — ну уяви, все життя ти в чоботах, ти ж артистом бути хотів! І я, як і друг, не з’явився у військкомат. Вирішили вступати до ПМК (пересувна механізо­вана колона), у Голій Пристані. У 1976-му отримав трудову книжку. Моїми руками, до речі, відшліфований Красно­знам’ян­ський канал. Оце як їхати на Залізний Порт, від моста до самої Краснознам’янки, 25 км, схили від­шліфовані мною, цей канал будував. Коли працював у ПМК, при­йшов виклик з військкомату. Відправили мене у Херсонську морську школу ДТСААФ, там і отримав професію радиста — «тітітаті, татітаті»… Ніколи не мріяв про азбуку Морзе. Потім була армія, потрапив на Далекий Схід. Владивосток, морська школа, як готовий радист я йшов на підводний човен. Але підвело здоров’я. Нас привезли літаком 4 травня, на Херсонщині вже на повну палило сонце, а там у сопках ще сніг лежав — тож через різкий перепад температур у мене підскочив тиск. Написали — «годен к службе в береговых частях флота». Я потрапляю в морську авіацію, з першого ж дня — у школу радистів і одразу стаю інструктором. А там, у Владивостоці, була шикарна бібліотека. Вільного часу багато, і я готуюсь вступати до місцевого театрального інституту, де був невеликий конкурс. У травні демобілізуюся, здаю документи і тут — телеграма від мами: який Владивосток, який інститут, давай їдь додому, треба допомагати! Я все кинув і прилетів. Думав, вступлю до Київського театрального, але вдома знову ви­явилися проти, щоб я далеко їхав. Потім у Голій Пристані, де я займався у театральному гуртку, зустрічаю Ольгу Аркадіївну Каганову, Царство їй Небесне, яка свого часу в училищі культури працювала. І вона мені говорить: так йди в «культпросвєтучилище», там же є режисерська спеціальність — закінчиш, потім можна і в інститут. Я так так і зробив, в училище мене взяли одразу. Це був золотий час цього навчального закладу, Херсонське училище культури було кращим в Україні. В нашій групі з 19 випускників 9 отримали червоні дипломи. Тамара Муравицька, Ірина Корольова — це ж мої одногрупниці. — Куди ж поїхали зі своїм червоним дипломом? — Мені було 24 роки, поїхав піднімати село, нести культуру в маси. Виноградове Цюрупинського району, красивий будинок культури. Там я відпрацював 7 років, фактично одразу ставши директором. Ми неймовірні речі робили. У театральному гуртку «Мельпомена» було три групи: дитяча, середня і доросла, де ставили спектаклі вчителі. Потім їздили районом з цими виставами. А дискотека яка у нас була, з живою естрадою! Вже через кілька років будинок культури став кращим в Україні. Мене два рази викликали в Мінкульт СРСР, літав у Москву ділитися досвідом і навіть в «Останкіно» був у прямому ефірі. А потім мене забрали в район, керувати відділом культури, і тепер потрібно було відповідати вже за 24 будинки культури. Але тоді я не міг сказати, що посада незручна — треба було щодня о 5-й ранку вставати, щоб до роботи дістатися. Забрав родину у район. 9 місяців ми з дружиною й маленькою дитиною жили у буквальному сенсі за сценою, в гримерці районного БК. Пелюшки сушили вночі, поряд на подвір’ї. А потім вже дружина не ви­тримала, пішла в адміністрацію і поскаржилася: а ви знаєте, що у вас за­відуючий відділу живе в будинку культури? І тоді нам дали квартиру. А потім я поцапався з першим секретарем райкому партії. — Через що поцапалися і навіщо? В ті ж часи це було все одно, що самому собі вирок підписати…  — Уявіть, 1987 рік, ми влаштували мітинг проти компартії. А той самий керівник почав сунути носа у підготовку культурних заходів: «эти петь не будут» і т. д. А я його запитую: Ви хто за освітою?  — Я зоотехнік! Тоді не ви­тримав і сказав все, що про нього думаю. І тоді на мене всіх собак спустили: ремонт у будинку культури зробив не так, апаратуру купив не таку. Володимир Чуприна тоді очолював обласне управління культури. Приїхав до нього і кажу: все, з культурою зав’язую, нерви не витримують. А він мені — давай у театр, якраз скоро директор звідти йде. — А вища освіта у Вас тоді вже була? — Я вступив до інституту культури, заочно, коли став директором будинку культури. Потрапив до прекрасного театрального педагога Нелі Антонівни Биченко, яка виховала Анатолія Хостікоєва. Вона нас навчала тому, що зветься без піддавків. Там я зрозумів, що таке праце­здатність, тому що викладачу на той час було вже 70 з гаком, а зараз 93 — і вона ще викладає. — Своє бойове хрещення вже в театрі не пригадаєте? — Спочатку я став заступником директора театру ім. М. Куліша. Але треба їхати на гастролі, у Бєлгород — Пензу. І от своє бойове хрещення я отримав там. Два місяці — трупа по готелях, ані ложки, ані виделки, гарячої води немає. Тоді я й дізнався, що треба шкарпеткою заткнути дірочку в раковині і вставити два кип’ятильники, так гріли воду, щоб помитися. А суп варили на плитці у номері, тишком-нишком, щоб персонал не побачив. Та що там, на гастролях примудрялися варення закатувати, бо в тій же Пензі було валом ягоди, по три рублі за кілограм. У Херсон вже везли повні банки. — А от не хотілося вийти на сцену, заспівати, зіграти — замість того, щоб керувати? — Під час навчання я зіграв достатньо ролей, тому що хлопців було мало. Інколи виходжу на сцену і зараз, наприклад, у театральних капусниках. Але, знаєте, обрав собі інший шлях — коли ти шукаєш таланти, відповідаєш за весь колектив, що набагато складніше, ніж виступати, сам за себе. Перші 5 років на посаді директора театру було дуже важко. Коли ти закінчив не профільний інститут, а тут якби заслужені й народні, а я, молодий директор, на худраді зробив зауваження, то знаходилися такі, що й не сприймали його. І тоді я зрозумів: треба працювати так, щоб судження не доводити. А часи, я Вам скажу, почалися нелегкі. 1989 рік, до театру не ходили, були порожні зали, дожилися й до зарплати капцями і горілкою. А ще бу­дівля театру почала тріщати просто на очах. Споруда хоч і нова, але покладена на глину, без основного фундаменту. Одного дня впала стеля, на фасаді здоровенна тріщина з’явилася. Слава Богу, що тоді з розумінням поставилися в облвиконкомі, знайшлися гроші. Залили 360 тонн рідкого скла, який разом з цементом закачували під тиском.  Завдяки цьому й врятували будівлю. Ми ще оздобили мармуром перший поверх, а другий, де мала бути підвісна стеля, завершити не встигли, настали 90-ті… І тільки зараз повертаємося до питання масштабних ремонтів. Не було такої кількості сцен у театрі. Якось я поїхав в Італію і там, у Римі, побачив кафе-театр. Взяли з нас по сто доларів і посадили дивитися якийсь концерт за столиками з макаронами. І я тоді подумав — так ми ж маємо кращих артистів і не треба макаронів, просто взяти ідею, інший формат перегляду вистав. Так з’явився наш театр-кафе, на місці, де був просто хол. А вже набагато пізніше сцену під дахом обладнали і сцену під колом. — Вас називають батьком «Мель­помени Таврії». Театральний фестиваль став брендом Херсонщини і незмінно відбувається щороку. Чи думали Ви, що все так далеко зайде? — Фестиваль народився завдяки «Таврійським іграм» і Миколі Баграєву, якого я умовив зробити першу «Мельпомену Таврії». Подивіться, навпроти при­ймальні висить перша фестивальна афіша, було всього 4 театри, але на два міста — Херсон і Миколаїв. А вже в наступні роки ми робили «Мельпомену» самі. — Памятаю, навіть було таке, що Ви озвучували побоювання, що фестиваль не відбудеться, але все ж «Мельпомена Таврії» приходила до глядача і перерв у фестивалю немає. Як вдається його тримати? — Фестиваль завжди важко орга­нізовувати — надрукувати афіші, буклети, людей поселити, дипломи. Це все шалені кошти. Пам’ятаю, як звернувся до керівника одного з банків, який входив у піклувальну раду театру, щоб він позичив гроші нам на фестиваль. Ті 20 тисяч доларів віддавалися рік, але ж фестиваль провели. Зараз вже не стоїть питання, що «Мельпомена» не відбудеться, ми просто не можемо її не провести, це ж імідж Херсонщини і фішка міста. Але, з іншого боку, хочеться, щоб це розуміли не лише театрали, а й міська влада. Інколи, знаєте, постає запитання: а навіщо воно мені, людині, якій 60? Хочеться з родиною більше побути, молодій дружині увагу приділити, а я кажу — вибач, їду рано і буду пізно. Чесно, думав, двадцяту «Мельпомену» проведу і вже все, бо дуже важко. Але ж є команда, яка цим живе, приїжджають друзі з усіх усюд, колеги з-за кордону, в якийсь маленький Херсон. Тому виходу немає, робимо театральний фестиваль, найпотужніший в Україні, бо такої кількості театрів не збирає ніхто. — Але ж театр живе не лише фестивалем. Кулішівці регулярно видають прем’єри. Як вдається так часто радувати глядача? — За рік випускаємо десь 16 прем’єр. У нас театральне місто, ми виховали свого глядача, а глядач виховав нас. Зростав рівень, від нас завжди вимагали більшого. І тому ми завжди в творчому пошуку, намагаємося залучити кращих режисерів і акторів, даємо змогу рости молодим талантам. — Розумію, що і зараз непрості часи, але ж Вам закидають втрату низки імен театру ім. М. Куліша. Кияшко, Мельник виїхали з Херсона. Невже немає можливості утримати кращих? — Зрозумійте, це нормальний процес, люди виростають, їм хочеться чогось більшого. Сергій Кияшко виріс з художньої самодіяльності, без спе­ціальної освіти, у нас став заслуженим артистом. Сьогодні він у Києві, де була нелегка адаптація. Якось він мені сказав: був такий момент, що, якби Ви мені зателефонували, я б повернувся. Олександр Мельник у театрі юного глядача, теж у столиці, багато знімається. — Зараз у нашому театрі багато молодих акторів, у яких не одразу все виходить, і це зрозуміло. Не боїтеся ризикувати авторитетом театру? — Страшно завжди, але все-таки я вірю в молодь, у свіжу кров. Я бачив старі театри, це дуже сумно, коли у трупі заслужені й у віці. — У театрі ім. Куліша шикарний оркестр, цього вдалося досягти буквально останніми роками. Розкажіть, як? — Свого часу в нашому оркестрі був певний конфлікт, коли люди не хотіли виконувати поставлені завдання. Диригент став на бік колективу, і якщо на нараді говорилося про те, що треба зробити музичну програму, її не було і два місяці, і три. Ну яким чином треба вмовляти музикантів просто працювати? Диригент написав заяву і пішов. Але так вийшло, що в цей час доля привела в Херсон переселенця зі Сходу Артема Філенка. В оркестрі його спочатку прийняли у штики і навіть кляузи писали. Але професіонал довів, що меншим складом оркестр може робити просто нереальні речі. Зараз у нас під живий музичний супровід йде більшість вистав, оркестр універсальний, який виконує і класику, і рок. — Ви художній керівник театру, народний артист і Вам 60. А що далі, якими планами сьогодні живе Олександр Книга? Днями Ваш бенефіс, до речі. — Ой, нереалізованих проектів безліч — як творчих, так і пов’язаних з адмініструванням. Головне завдання — у театрі має залишатися атмосфера, яка заворожує глядача. А це теж все робота. Щодо бенефісу — буду і співати, і танцювати, і розповідати, але нехай це залишиться сюрпризом для наших любих шанувальників. Глядача хочу запевнити: театр був, є і завж­ди буде потужним, навіть коли прийде час, коли я піду на пенсію. Бо дуже не хочеться, щоб справа, яку робив багато років, часом і по голові отримуючи, занепала. Херсон достойний гарного театру. Знаєте, що в стародавній Греції місто ставало містом, коли в ньому з’являвся театр. Марина САВЧЕНКО, Новий день