Дмитрий Снегирев: "Путину напомнили, что Кубань входила в состав Украины"

16 лютого 1918 року сталася визначна подія — було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку, яка за рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані, була прилучена на федеративних умовах до України. До складу КубНР входили Кубанська область, Ставропілля, Терек, Дагестан і Чорноморщина (Чорноморська губернія). 30 квітня — 3 травня 1917 р. у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд — Кубанська Військова Рада. 1917 рік на Кубані — це час пробудження української свідомості у кубанських козаків. Вони не сприйняли більшовицьку ідеологію. Після утворення на Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв'язків з київською Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовол. 24 вересня 1917 року розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради. Рябовол вітав їх: «Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду.Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері.Не діждались б цього вони ніколи. Не діждались, бо хоч наші душі царі поневічили, та не вбили, і ми діти, руки на Матір не підняли б». Український уряд у листопаді 1917 р. офіційно визнав право на самостійне існування кубанських козаків. 30 грудня відбувся з'їзд українських громадських діячів та представників українського населення Кубані, на якому у резолюції було вказано «про приєднання Кубані до України». 4 січня 1918 р. на заклик Української Чорноморської Ради 29 політичних партій та організацій підтримали III Універсал Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані до України. Перешкодою до утворення кубанської державності та налагодження стосунків Кубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та «іногородніми», на якому набували хиткий авторитет серед кубанців більшовики. Завдяки невтомній роботі Луки Бича та Кіндрата Бардіжа цей конфлікт було залагоджено та відкрито дорогу до кубанської незалежності. Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з'їзді представників усього населення краю у грудні 1917 р., тоді відбулося повне порозуміння між кубанцями та делегатами української Центральної Ради М.Галаном та Є.Онацьким. У другій половині лютого 1918 р. по закінченні сесії на нараді членів Ради було ухвалено резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України. Члени Ради підтримували відокремлення України від Росії. Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники «единой й неделимой России», такі як Скобцов, голосували за федерацію з Україною. Ще раніше була прийнята конституція незалежної Кубані. Більшовики не визнали незалежність Кубані та приєднання її до України й оголосили війну Раді. На Кубань прибули бойові частини Червоної Армії з німецького фронту, якнайкраще озброєні на той час. 22 лютого 1918 р., коли ситуація стала безнадійною, військовий отаман Філімонов скликав нараду, на якій було вирішено покинути Катеринодар. Голова Законодавчої Ради Рябовол разом з Бардіжем пропонували організовано відійти до Новоросійська, але певного рішення не було прийнято. У зверненні, розповсюдженому в Катеринодарі перед відходом, писалося: «Ми пішли з Катеринодара. Але це не означає, що боротьба скінчена. Ми вдуховлені ідеєю оборони нашого Краю від загибелі, котру несуть з собою захватчики влади, що кличуть себе більшовиками». Кубанська рада зійшлася з Добровольчою армією. Георгій Покровський згаду: «В той час, коли станиця за станицею падали під більшовиками, які кидали німецький та турецький фронти і вривалися у межі Кубані та встановлювали радянську владу, неозброєна купка хоробрих людей на чолі з Законодавчою Радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою боротьби з більшовизмом». Мандруючи по станицях, купка кубанських «незалежників» випадково стикається з загоном Корнілова та Алексєєва, ядром Добровольчої армії, яка тільки-но народилася. Більшовики вважали Кубань частиною території РРФСР, вони неодноразово вказували про це українському урядові в майбутньому в ультиматумі Ради Народних Комісарів, який був початком війни Леніна проти України, це питання у завуальованому вигляді значилося під №3. В Україну від Кубанської ради було надіслано делегацію, яка отримала від української влади зброю. Боротьба проти більшовиків з'єднала Кубанську Раду з Добровольчою армією; хоча кубанці вагалися, чи укладати їм угоду. Проте між ними таки було укладено військовий союз. Добровольча армія негативно ставилася до німецьких військ, бо бачила в тому можливість об'єднання Північного Кавказу з Україною, і це стримувало Кубанську Раду у стосунках з німецькою армією. Керівник німецької армії фон Анрім сам запропонував Раді ввести свої війська на Кубань, але під тиском Денікіна Рада відмовляється. Це була перша поступка Ради Денікіну, яка відіграла зловісну роль у майбутній історії. Корінне населення Кубані бачило свій порятунок у приході українських та німецьких військ, особливо сильною ця тенденція була в Чорноморії. Знаковими були збори Ради представників козацтва Чорноморії, що відбулися 28 лютого 1918 р. У той час у Чорноморії серед козаків ходили легенди про висадку в Ахтарях українських гайдамаків. На початку травня 1918 р. на Кубані почалися антибільшовицькі повстання української орієнтації, головна ідея яких — вигнання більшовиків та возз'єднання з Україною за допомогою української та німецької армії. Повсталі захопили українські станиці на Кубані — Старомінську, Новомінську, Канівську, Рогівську, Васюринську та інші. На початку літа 1918 р. у Києві відбуваються українсько-кубанські переговори. П. Сулятицький описує переговори М. Рябовола та гетьмана П.Скоропадського так: «Делегацію Законодавчої Ради стрінули в Києві дуже тепло. Але тут вона побачила, що урядові кола України дуже зле поінформовані в кубанських справах і, можливо, взаємовідносини України і Кубані уявляють собі зовсім неправильно. Гетьман Скоропадський спочатку був не від того, щоб призначити на Кубань просто якогось генерал-губернатора, відповідна інформація з боку делегації швидко усунула геть помилкові уявлення офіційних проводирів України, і грунт для обговорення можливих відносин було знайдено. Представники Українського уряду уявляли собі Кубань автономною, або хоча б і федеративною частиною України; члени Кубанської делегації наполягали на федеративному зв'язку. Український Уряд негайно дав кубанцям відповідну кількість гармат, набоїв, рушниць, обіцяв допомогу живою військовою силою (висадку десанту на Тамані), Рябовол і Султан-Шахім-Гірей опісля переговорів залишилися у Києві». Завдяки клопотанням Рябовола було вироблено план десанту української дивізії Натієва на Кубань, але втручання розвідки генерала Денікіна відтягло вирішення справи і врешті занапастило його. Великою заслугою Рябовола є чітко висловлена кубанська позиція на українсько-радянських переговорах. Г.Покровський згаду: «В ст. Мечетинській було вирішено питання про відношення кубанців до України. Ідея федерації з Україною в Раді заперечень не зустріла. Делеговані на Україну М.Рябовол та інші подали мирній конференції меморандум, в якому від імені Кубані було заявлено, що Кубань оголосила себе вільною та незалежною, прохано було Україну під час укладання договору з Радянською владою мати на увазі Кубань, яка не знаходиться під владою більшовиків». 10-23 червня відбулась новочеркаська нарада кубанців. На ній обговорювали результати українсько-кубанських переговорів. Від Добровольчої армії з ультиматумом виступив генерал Алексєєв, який сказав, що не допустить об'єднання України з Кубанню. Ще раз підтвердилася теза про те, що попри антагонізм, ні білі, ні червоні не хотіли бачити самого факту існування Української держави чи її інституцій. Водночас генерал Денікін вирішив почати наступ на Кубань. Опісля взяття Катеринодара керівництво Добровольчої армії почало цькування провідників кубанського уряду. В той час, коли представники Кубані вирішували питання у Києві про військову допомогу та політичні аспекти об'єднання України та Кубані, — наприкінці листопада командування Доброармії проводить обшук у приміщенні українського посольства при Кубанському Крайовому Уряді. Конфіскують українські урядові папери, арештовують секретаря посольства Поливана, який кілька днів тому виступав у Раді та отримав найщирішу подяку від кубанців і добро на злуку з Україною. На запит голови уряду Луки Бича Добровольча армія не дала жодних пояснень. Денікінці зривають синьо-жовтий прапор на українському посольстві й арештовують українського посла Боржинського. Це був перший державний заколот на Кубані, українсько-кубанська злука фактично була скасована Денікіним. На Кубані і в інших районах почалися українські погроми та антиукраїнські провокації. На виборах головою Кубанського Уряду замість Бича обирають ставленика Денікіна лінійця Сушкова. Але вже 5 травня 1919 р. уряд Сушкова йде у відставку, яку прийняв військовий отаман Філімонов. На голову уряду обирають чорноморця П.Кургановського. Ця перемога українців Кубані була зустріта денікінським терором. В ніч на 8 травня 1919 р. полковник Карташов організував невдалий замах на члена Ради П.Макаренка. 13 червня 1919 р. у Ростові - на-Дону було вбито М.Рябовола, який сюди прибув для того, щоб узяти участь у конференції зі створення Південноросійського Союзу. Зазнаючи поразки від Червоної армії, Денікін всю лють виливає на кубанцях. 27 жовтня 1919 р. генерал Денікин оголосив зрадниками прихильників Української Кубанської республіки: Бича, Савицького, Калабухова. Намиткова, та передав владу на Кубанщині своєму генералу Покровському. Через кілька днів війська Покровського оточили Законодавчу Раду Кубані з вимогою видати на розправу 33 провідників українського руху Кубані. У перших числах листопада Покровський вчиняє заколот, оточивши приміщення Ради військом та технікою та вимагаючи видати 33-х незалежників-членів Ради. Потім він скорочує список до 12-ти осіб. 6 листопада 12 членів Ради, чорноморці, здаються — Кулабухов, Безкровний, Макаренко, Манжула, Омельченко, Балабас, Воропінов, Фоськов, Роговиць, Жук, Підтоплений, Гончаров. 7 листопада 1919 р. Кулабухова було повішено, на його грудях почепили табличку з написом: «3а измену Родине и казачеству». В цей день генерал Врангель вітав у приміщенні Ради очищення Кубані від самостійників. Відомі політичні діячі та найвідданіші патріоти Кубані були знищенні фізично і політично. Кубанські козаки відвернулися від денікінської армії та від утвореної маріонеткової Отаманської Ради. 17 березня 1920 р. Катеринодар був узятий більшовиками. Оцінюючи діяльність СКНР, треба визнати, що на Кубані багато в чому визначилося майбутнє незалежної України. На думку останнього прем'єра республіки Кубанський Край В.Іваніса, нерішуче ставлення українського уряду Скоропадського до політичного об'єднання з Кубанню врятувало Добровольчу армію. Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту політичних українських дій, то напевно були б позитивнішими наслідки боротьби з більшовиками. Досягти цього ж було не важко. У розпорядженні гетьмана була дивізія генерала Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути на Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200 тисяч добрих козаків. Таке рішення змусило б Доброармію створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б потреби як Україні, так і Кубані боротися ще й з Добрармією. За такої комбінації представники Антанти мусили б допомагати Україні та приєднаним до неї краям, а не Доброармії, якої б тут не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною. Ця ж перспектива уберегла б українські землі від голоду й інших радянських тортур, які коштували 15 мільйонів загиблих різного віку і статі. Брак розуміння наведених вище фактів призвели не тільки до руйнації Кубані, а й цілої України. У 2018 року до сторіччя з моменту проголошення Самостійної Кубанської Народної Республіки. я звернувся до Президента Росії В.Путіна з відкритим листом щодо ініціативи встановлення пам’ятника голові Законодавчої Ради Самостійної Кубанської Народної Республіки М. Рябоволу.  У листі йшлося про  наступне: «Рішення щодо виділення земельної ділянки та встановлення пам’ятника М.Рябоволу в м. Краснодар –це питання , яке належить до юрисдикції місцевої влади , але враховуючи авторитарний момент правління та прийняття відповідних рішень в Росії , звертаюся до Вас, пане президенте, з відповідною ініціативою щодо прийняття позитивного рішення про встановлення пам’ятника видатному синові України М. Рябоволу. Прийняття рішення щодо встановлення пам’ятника М.Рябоволу в м. Краснодар буде актом відновлення історичної справедливості щодо українців, які колонізували цей край та хотіли бачити його у складі України» На жаль,  моя ініціатива не знайшла підтримки. Утім, Україна має чітко заявити про свої геополітичні інтереси та зони впливу, серед яких пріоритетними є історичні, етнічні землі Кубані, які на сьогодні перебувають у складі Російської Федерації. Автор: Дмитро Снєгирьов, історик, співголова Громадської ініціативи "Права Справа", спеціально для Politeka.net