"Чому я, жертва, у неволі, а він – на свободі?" Як живуть курсантки, яких рік тому збив п'яний майор
Галина Николин, Олександра Гуй і Тетяна Ніколаєва. Фото: Олександр Хоменко/hromadske
Майже рік Олександра Гуй щоранку прокидається у лікарняних стінах. Вона в Німеччині, далеко від батьків і друзів. Останні 11 місяців кожен її новий день схожий на попередній - процедура за процедурою. Єдині, з ким дівчина може поспілкуватися наживо, - медики з клініки, де вона проходить реабілітацію.
Саша - одна з трьох курсанток, на яких наїхав майор Збройних сил України Володимир Холодний. Аварія сталася 25 серпня 2020-го на території військової частини на вулиці Зоологічній у Києві. Дівчата успішно склали іспити до Військово-медичної академії й того дня мали отримати форму. Стояли в черзі біля корпусу, коли майор наїхав на них автомобілем. За кермо чоловік сів нетверезим.
Відтоді минув рік. Холодного випустили під заставу у 168 тисяч гривень до рішення суду, а дівчата поволі повертаються до реальності. Як життя курсанток розділилося на до і після аварії - у матеріалі hromadske.
Підкоряються тільки невисокі вершини
Галину Николин із місця ДТП «швидка» забрала з переломами обох ніг. Спочатку дівчина разом із двома іншими постраждалими курсантками перебувала на лікуванні у військовому госпіталі, а згодом поїхала на приватну реабілітацію до Львова. Довго Галина не могла їсти й спати, не вдавалося приборкати тривожний стан, тому їй прописали курс антидепресантів. Реабілітацію закінчила лише на початку березня.
Галина Николин після аварії. Фото: Жанна Бабаєва / hromadske
Після переломів Галина заново вчиться ходити - і жити з новими страхами, що з'явилися після аварії.
«Маю більше фобій щодо машин. Коли бачу, як на дорогах виконують небезпечні маневри, коли водій набирає швидкість, коли на задньому сидінні неможливо пристебнутися - усередині наростає тривога, - розповідає Галина. - Я стала більш лякливою. Краще залишитися вдома, щоб відчувати себе в безпеці, аніж вийти на вулицю і постійно думати: "Тільки б знову не наїхав п'яний водій"».
До навчання дівчина почала поступово повертатися в січні, але тоді пересуватися містом Галі було важко, тож повноцінно відвідувати заняття змогла лише з травня. А втім, довго ходити дівчина не може досі.
«Якщо треба йти далеко, беру з собою трекінгові палиці. Вони трохи допомагають ходити й розвантажують ноги, особливо коли долаю підйоми та спуски. Часто болить у коліні, а є місця, яких узагалі не відчуваю на ногах, вони залишаються нечутливими», - розповідає дівчина.
До аварії Галина, учасниця української скаутської організації «Пласт», не уявляла себе без спорту й гір. Тепер для них не так багато місця у житті дівчини. Вона й досі пластунка, та вже не така активна. Допомагає іншим пластунам, чим може, але сходження в гори - непосильне навантаження, ноги не витримують. Недавно підіймалася разом з іншими - з незамінними палицями зуміла підкорити лише невисоку вершину.
У вересні Галю чекає ще одна операція на ногах - вийматимуть металеві конструкції, зафіксовані всередині. Проте дівчина каже: найімовірніше, ставитимуть інші, бо кістка на одній нозі не хоче зростатися.
«Загалом почуваю себе добре, але наслідки аварії зі мною вже назавжди, - каже Галина. - Коли ходжу й відчуваю болі в ногах, одразу згадую, що сталося. Жодного дня не минає без думки про це».
В житті Тетяни сталася світла подія - вона вийшла заміж. Фото: Надано hromadske
Страх дороги
Тетяна Ніколаєва через ДТП втратила ногу. Понад п'ять місяців дівчина перебувала в лікарні та проходила реабілітацію. Протез їй поставили наприкінці листопада, до нього звикала кілька місяців. Узимку дівчина поступово почала повертатися до навчання. Однак через протез відвідувати пари фізично було складно.
«Тоді випало багато снігу, я вийшла на навчання, але ще не звикла до протеза, не могла доїхати до академії. Викладачі все зрозуміли, мені дозволили ходити на навчання через день», - розповідає Тетяна.
Травма досі дається дівчині взнаки. Тетяна не може повноцінно працювати, займатися домашніми справами - швидко втомлюється.
«Дуже засмучуюся, коли не виходить те, що легко могла зробити раніше - не мию вікна, бо боюся, що впаду, не можу присідати, лише нахилитися. Аварія вплинула на кожну з нас трьох, вона щодня нагадує про себе. Не можна повністю забути те, що сталося», - розповідає Тетяна.
А втім, цього року в житті Тані сталася світла подія - вона вийшла заміж. Водночас разом із Галиною намагається відвідувати засідання щодо справи проти майора. Їх часто переносять, каже Таня.
«У липні планували два судових засідання, але вони так і не відбулися. Адвокат Холодного інколи не приходить на них. Наступне - у вересні. Таке враження, що процес навмисно затягують, щоб ми втамували емоції й перестали вимагати максимального вироку. Та вони навряд чи стихнуть, бо аварія змінила життя кожної з нас», - каже Таня.
Вона також відчуває страхи, пов'язані з дорогою:
«Переходжу вулицю лише там, де є світлофор, а якщо бачу підземний перехід, спускаюся в нього - навіть попри те, що з протезом це важче».
Про пережиту аварію Саша намагається не думати, бо вже неможливо змінити те, що сталося. Фото: Надано hromadske
Мрія пройтися на своїх двох
Найбільше травм під час аварії зазнала Саша Гуй. Вона втратила одну ногу, за іншу лікарі боролися тривалий час. Протягом першого місяця після аварії дівчина перебувала у військовому госпіталі, а на початку жовтня її відправили на лікування в Німеччину. Відтоді вона там на реабілітації.
«Моє життя минає у лікарні. Нічого хорошого тут немає проти того, що вирує поза її межами. Скільки ще часу пробуду тут - невідомо. Можливо, до зими», - каже Саша.
Її день починається о 7 ранку, коли лікарі роблять обхід, далі - різні процедури, масажі та перев'язка. Після 16:00 дозволяють гуляти територією лікарні. Відвідувачів у госпіталь не пускають, хіба що на територію. Проте через коронавірус батьки Саші не могли приїхати, з ними вона спілкувалася тільки через соцмережі.
Коли дівчина згадує про батьків, починає плакати. Уявляє їхню зустріч після довгої розлуки. Мріє на той час пересуватися вже без візка:
«Хочеться приїхати й бути на двох [ногах], пройтися без зайвої допомоги, щоб батьки також були щасливі...»
Й одразу уриває себе - боїться нафантазувати зайвого.
Раніше не могла подумати, що поїде так надовго й лікування затягнеться. Але каже, що тепер мусить іти до кінця. Навчання у Саші досі не розпочалося. В академії чекають, коли вона повернеться в Україну, щоб почати дистанційку.
За цей рік дівчина помітила багато внутрішніх змін - стала більш сентиментальною та чутливою:
«Раніше розплакатися через дрібницю було нереально, а тепер варто лише комусь не так глянути - сльози навертаються на очі. Я сама в іншій країні, у чотирьох стінах. В ізоляції - від своїх людей, від своєї країни».
Про пережиту аварію Саша намагається не думати, бо вже неможливо змінити те, що сталося. Тільки хоче, аби майор відповів за свої дії.
«Коли я почула, що його випускають під заставу, обурилася: він заплатив 168 тисяч гривень за те, щоб вийти на свободу, а я майже рік залишаюся в неволі, - каже Саша. - Щось не так у цьому житті: чому я, жертва, маю бути в неволі, а він - вийшов?».
Знайомі зібрали гроші - випустили під заставу
З журналістами Володимир Холодний традиційно не спілкується, зв'язок можна тримати лише з його адвокатом Олександром Навродським. Той розповів, що майор перебуває вдома з сім'єю. На роботу Холодний не ходить, але, за словами адвоката, з військової частини його не звільняли - до рішення суду.
«Знайомі зібрали гроші, його випустили під заставу. Він вийшов, не працює. Водійське посвідчення в нього забрали, воно лежить у слідчого», - каже адвокат.
Проти Холодного порушили справу за ч. 2 ст. 286 (порушення правил безпеки дорожнього руху) Кримінального кодексу. Санкція передбачає до восьми років позбавлення волі із забороною керувати транспортним засобом до трьох років. Найменший термін за цією статтею, як каже адвокат, передбачає позбавлення волі на чотири роки.
Зараз тривають слухання свідків: їх приблизно 40, половину вже допитали. Свою відсутність на засіданнях адвокат пояснює так: інколи йому призначають кілька судових розглядів на один день, тому доводиться їхати на інші. Справу проти майора можуть розглядати ще пів року, прогнозує адвокат.
«Позиція дівчат - призначення максимального терміну для майора. Я, як і будь-який адвокат, за найменший. Майор визнає провину, але ж у нього діти, дружина хворіє на рак. Усе вирішить суд», - каже Олександр Навродський.
Наприкінці розмови Саша дякує за спілкування. Виглядає втомленою, але тримається. Резонанс потроху вщухає, судові засідання затягуються - і все це що далі, то більше виснажує дівчат. Як не витісняй думки про аварію, а вона відгукується: у спогадах, у діях, у неможливості повноцінно зайнятися улюбленими справами й без остраху перейти дорогу. Покарання майора не компенсує втраченого здоров'я та часу, потрібного для відновлення. Але принаймні поверне віру у справедливість.