Бог благословляє рятівників. Поліна Жеребцова

Руміса вбігла до нас під гучну стрілянину з кулеметів та автоматів. Заскочивши в коридор, молода жінка схопилася за серце.

Убили? — спитала моя мама.
Ні! — видихнула вона й сіла на стілець. — Мені зле!

Дайте валер’янки!
Мама налила їй склянку води й накрапала рятівних ліків.
Руміса, наша сусідка, мешкала через вулицю, у приватному секторі, з чоловіком Ібрагімом та дітьми.
Коли почалися бої, Ібрагім, як і багато чоловіків, пішов на війну.
Грозний був охоплений вогнем і металом. У Чеченській республіці бушувала Літня війна 1996 року.
Руміса не занепадала духом: молодшій доньці не було й року. Сини-дошкільнята не лякалися стрілянини, сміливо вибігали на вулицю. Багатодітна мати бігала під обстрілом то до колодязя по воду, то в підвал, де ховалися старі, і встигала жартувати, що смерть її не наздожене. Як і всі жінки, вона вірила, що війна незабаром закінчиться й настане мир.
А літаки все скидали бомби, безупинно, і перетворювали в руйновисько наше життя. Бойовики мріяли збити хоча б один, аби помститися.

Не вдасться! — казав їм старий, що мешкав у провулку. — Пострілами з автоматів не дістати «залізного птаха»! Літає високо!
Удасться! — сперечалися молоді хлопці. — Якщо стати поряд, промовити молитву, а потім вистрілити, коли знижуватиметься, щоб скинути бомби на місто, ми проб’ємо кулями його обшивку — і він упаде на землю!
Я служив у радянській армії… — пояснював старий чеченець, і його біла борода здригалася від невдоволення після кожного слова. — А ви ні! Ви навіть у школі не вчилися, бо війна. Те, що ви кажете, — чудасія! Не буває такого!
Буває! Аллах нам допомагає! — не поступалися хлопці у військових одностроях, поглядаючи на старого недоброзичливо.

Війна порушує не лише життєвий ритм, вона скасовує закони, лад: раніше чеченці зі старими не сперечалися, а зараз могли б навіть убити під час сварки.
Цього разу обійшлося. Старий, завершуючи балачку, махнув рукою, а хлопці з автоматами пішли.
Зошит смерті був розгорнутий, і літаки, зайшовши на нове коло, вписали в нього ще трішки рядків: знищили кілька будинків неподалік нашого. Нам перепала вибухова хвиля, що вирвала двері на горішніх поверхах.
Я, мама та сусіди встигли сховатися в ніші коридору. Тиньк посипався на нас, як жорстка лютнева заметіль, і, незважаючи на серпневу спеку, смертельний холод був усюди. В цю мить я подумала, що мого дванадцятого дня народження ми, певно, не відсвяткуємо.

Хоч би цей літак розбився! — мовила бабуся Ніна, наша давня сусідка, перебиваючи слова молитви «Отче наш».
Господи, змилуйся! — плакала її подруга Настасья.
Валер’янки? — співчутливо питалася моя мама, подаючи сусідкам-росіянкам, що переховувалися в нас, склянку з краплями.

Я, обійнявши плюшевого ведмедя, лежала в кутку й чекала, коли скінчиться стрілянина. Адже потім можна буде вибігти на вулицю, де світить сонце й розцвіли квіти.
Надвечір справді все стихло. І в багатолюдний двір із кількох чотириповерхівок прилетіла новина: неподалік аеропорту збили літак.
Можливо, він сам упав, утративши керування, а можливо, його дійсно збили, як і нахвалялися молоді хлопці у формі бойовиків. Напевно мирні мешканці не знали.

Тепер нас не будуть бомбувати! — кричав хлопчик Вася, показуючи небу кулачок.
Додому бігом, бо отримаєш! — сварив його дідусь, визираючи з сусіднього під’їзду — він боявся раптового обстрілу.

Багатонаціональний двір гримів новинами. Жінки пригощали пампушками, спеченими на вогнищі, та вділяли дітям варення.
Ніби краплі роси на тоненькій павутинці збирала я слова дорослих. Спершу розмовляли тихо. Потім голосніше. Кожен, хто підійшов до вогнища, де варили їсти, намагався переказати історію по-своєму.

Коли вцілили в літак і він загорівся, пілот катапультувався. Є така кнопка!
Пілота розстріляли в повітрі!
Неправда! Його допитали, а потім убили!
Я сам бачив труп у згорілому кістяку літака! — гарячкував якийсь чоловік із зеленою стрічкою на голові. Зелена стрічка була пописана арабськими літерами.
То був другий пілот! — перебивали очевидця. Виявилося, що в літаках, які бомбували наше місто,

було майже чарівне крісло, здатне врятувати людину від смерті, якщо «залізного птаха» підіб’ють.
Суперечки в нашому дворі зрештою стихли і люди почали розходитися по своїх помешканнях, готуючись до нового дня війни: живі згадували вбитих, похованих у садах та городах. Убиті чекали, коли їх удасться перенести на звичайні цвинтарі. І не обурювалися у своїх тимчасових могилах…

Я боюся, що дізнаються! — плакала Руміса, обійнявши мою маму. — Нас усіх розстріляють! І мене, і чоловіка, і дітей! Ніхто не простить!
Бог із тобою! Все обійдеться! — втішала мама сусідку, розгортаючи таблетку валідолу.
Розумієте, тьотю Лєно, — казала Руміса, — Ібрагім — командир загону. Ми з російськими загарбниками воюємо! А взимку 1995-го такий випадок стався: наші збили літака. Пілот вижив. Важко поранений. Його хотіли пристрелити, та мій брат не дав. Сказав, сам його доб’є, коли допитає. Кинув у своє авто при всіх. Ніхто нічого не зрозумів. Навіть Ібрагім! Як від’їхали кілометрів п’ять, брат сказав: «Пам’ятаєш Івана, з яким я служив? Він мене від смерті врятував. Так це він!»

Мій чоловік глянув на того Івана, а він не при тямі. Привезли його до нас додому! Ви уявляєте?! Ворога доглядати мене змусили! Годувати його! Лікувати!
Від січня 1995 року Руміса доглядала важко пораненого російського пілота. Вона не сміла не послухатися брата. «Цей росіянин урятував мені життя в армії, а тепер мій обов’язок — повернути його додому! Живим!» — сказав брат.
Минав час. Пілот одужував. Та не міг ходити. Світле волосся й сині очі викривали його як мешканця центру Росії. Убезпечуючись від сусідів, волосся йому пофарбували басмою, а самому звеліли тримати язик за зубами.

Ти німий! — повчали його в родині Ібрагіма. — Не вмієш розмовляти! Інвалід. Мукай, хитай головою «так» і «ні». І все! Не дай Аллах їм здогадатися, що ти по-чеченськи не розумієш! Звати тебе — Рамзан! Буде можливість — спробуємо тебе повернути рідні! В Росію! Матір побачиш! Обіцяємо! Лиш мовчи, щоб ніхто тебе не викрив!

Недарма є арабське прислів’я: «І стіни мають вуха». Балачки про незвичайного хворого поширилися в нашому районі. І під час літніх серпневих боїв 1996 року в приватний дім, де жила Руміса з дітьми, увірвалися бойовики. Вони належали до полку сільських мешканців, які спустилися воювати в місто.

Де він?! — гукнув до Руміси найстарший. Перелякані діти сховалися за її спідницю, а у ві-

тальні лежав Іван. Ні брата, ні чоловіка не було вдома.

Кого ви шукаєте? — спитала жінка, всіляко показуючи здивування.
Російського солдата! Де ви його переховуєте?
Росіянина?! — почервоніла з обурення Руміса. — Ви знаєте, хто мій чоловік?!
Знаємо! Та все одно перевіримо, хто тут у вас мешкає!

І бойовики, гримнувши дверима, увійшли до вітальні.
Переляканий Іван замукав, як навчав його Ібрагім.

Не лякайте його! — закричала Руміса. — Він збожеволів од вибухів! Він інвалід! Він не розуміє, що відбувається! Це… це… хворий брат мого чоловіка!

Бойовики трохи зніяковіли, та їхній командир не повірив словам жінки. Узявши зі столу Коран, він промовив:

Чи присягнеш ти, що кажеш правду?
Я присягаю своїми дітьми! — скрикнула Руміса. — А зараз геть звідси! От повернеться чоловік, я все йому розповім!

Молодша донька, злякавшись гучних криків, заплакала. Іван був ні живий ні мертвий. Не сподіваючись від Руміси такого захисту, він здивовано дивився на чеченку, що й слова йому ніколи не сказала, лиш приносила їжу, як звеліли їй чоловік та брат.
Бойовики пішли.
Сусіди, що знічев’я зібралися неподалік, розбіглися. Настав час піти до колодязя. Залишивши дітей у підвалі, Руміса принесла води, а потім заскочила до нас і розповіла…
Коли восени 1996 року припинилися бої й діти пішли до школи, на якусь мить здалося: життя в Чеченській республіці налагоджується. Тоді Ібрагімова рідня сказала у дворі, що повезе хворого родича на лікування в Ростовську область. Чоловіка на ім’я Рамзан, який не міг самостійно пересуватися, обережно посадили в авто й провезли через усі блокпости, розкидані по місту Грозному.
Він ніколи більше сюди не повернувся.