Дідусь Ідріс. Поліна Жеребцова
Пам’ятаю його, кістлявого, скромного старого інгуша у взуттєвій будці ясно-синього кольору. Його можна було бачити здалеку — маленький живий маяк серед мертвого мерехтіння неповоротких великих будинків.
Ми з мамою часто приносили йому свої зношені черевики й туфлі.
Вибачте, — казала мама й кланялася. — Чи не відремонтуєте в борг, до зарплатні? Бо вже зовсім розлазяться…
Відремонтую, — кивав із посмішкою дідусь Ідріс. — Не хвилюйтеся, Лєно. І з грошима не поспішайте. Усе життя чоботарем працюю і зрозумів: це Аллах мені великого щастя вділив. Потроху й тихо, та все ж допомагати людям…
Ви нас дуже виручили, — діставала мама з пакету черевики, подивившись на які, кожен би зрозумів: колись вони просили каші, потім переїли її — і виблювали…
Ой-ой-йо, — хитав головою сивий Ідріс, та, впіймавши печальний мамин погляд, кивав: — підошву нову пришию. Відремонтую.
Я крутилася неподалік, давно знаючи, що без цукерки від нього ще не пішла жодна дитина. У темноперебудовні часи отримати іриску, а може, й карамельку, від когось із дорослих — було для мене справою честі.
Намацавши в кишені сарафанчика крейдочку, виміняну в іншої дитини на шматок батона, я почала малювати на асфальті, уважно позираючи на старого.
Так спочатку з’явилося сонце з кривими променями, а потім кіт, що замислено позирав на мишу в короні. Миша вийшла великою, набагато більшою за сонце, і щоб її домалювати, довелося зайти за ріг синьої будки…
Як на свої шість років, малювала я пристойно й дуже пишалася тим, що з-під моєї крейдочки на асфальті виникали цілі казки-малюнки.
Але місця, щоб продовжити працю, бракувало! Інший, не менш геніальний художник уже розма-лював асфальт за будкою шевця й навіть саму будку…
Поліно! Поліно, ти де? — почула я голоси дорослих.
Тут! — гукнула я.
Вийшла стомлена мама з порожнім кульком і дідусь Ідріс. Він накульгував, спираючись на палицю, і ледве переставляв ноги.
«З німцями воював хоробро. Герой…» — згадала я, як сказав хтось із сусідів.
Чого ж ти втікаєш? — спитався він.
Ось… — повела я рукою до чужих малюнків. — Погляньте!
Бачу, — спохмурнів дідусь Ідріс. — Знову ці шибайголови намалювали війну.
Я пильно вдивлялася в чуже творіння.
На синій будці був намальований білою крейдою дім, охоплений полум’ям. Воно виривалося з його стін. Якісь маленькі постаті стріляли одна в одну, і від їхньої зброї тяглися довгі пунктири, що вціляли іншим постатям у голову й серце.
А під ногами на асфальті лежав великий пістолет, як у мене — водяний, з такого ми з друзями стріляли спекотного літа в перехожих… Та цей був справжній! Таким можна було бавитися у «войнушку»!
Знову доведеться змивати й відчищати… Ідріс не приховував, що це його вразило.
Вам допомогти? — спиталася мама. — Я можу відмити.
Та ні. Дякую, Лєно, я сам. Це хлопчаки місцеві хуліганять. Погані малюнки, дуже погані.
Чому — погані? — здивувалася я. — Намальовано добре, мені б так зуміти…
Не можна, — нахилився він до мене. — Запам’ятай, не можна ніколи малювати війну. На війні вбивають людей: малечу, жінок і старих. Коли діти починають малювати війну чи бавитися в неї — це найстрашніше. Тоді війна обов’язково почнеться!
То що — не можна? — пошепки перепитала я.
Так. Про це сказано в давній легенді! Обіцяєш, що не будеш?
Обіцяю!
Дідусь Ідріс засміявся й, погладивши мою голову з двома хвостиками, що стриміли в різні боки, пригостив справжньою жуйкою!
Це була нечувана розкіш.
Від щастя я навіть забула подякувати йому. Почала підстрибувати, як заєць, і кинулася в танок навколо синьої будки, притискаючи до грудей свій скарб у блакитному папірці з написом «Love is…»
Вибачайте, — мовила мама, — вона ще маленька… Минуло кілька років. Війна в нашому місті вросла в людське життя і стала невіддільною від раптової й безглуздої смерті.
Чотириповерховий дім на вулиці Заповітів Ілліча уже не раз горів — і ми ховали мешканців. Мого рідного дідуся розбомбили в лікарні. Йому було сімдесят два роки. Учасник Великої Вітчизняної. Він оперувався, мав виразку шлунку.
Ми тиждень не могли поховати його. Ішли бої.
Так важко тепер покласти в домовину… — плакала мама.
Сльози бігли, та вона їх не витирала. Раніше ми поховали бабусю й прабабусю.
Та дідусь Ідріс із сусіднього під’їзду не припиняв жартувати й, незважаючи на бомбування, пригощав дітей і підлітків бубликами. Він обіцяв:
Війна обов’язково скінчиться! Хороші люди не хочуть воювати…
* * *
А восьмирічний хлопчик з останнього поверху був уражений осколками. І ми всі ходили подивитися, як це — бути в осколках.
Руки й ноги його спухли і гноїлися там, куди проникло залізо.
Та він намагався нам посміхатися й казав:
Я терпітиму й не плакатиму!
Потім ми дізналися, що його вдалося вивезти в шпиталь і врятувати.* * *
Багатьох сусідів поховали на городі. Я дізналася, що найкраще це вдавалося в ямі, де недавно вибухнув набій. Земля там — пухка й м’яка, хоч і зима, і копати недовго… І не страшно.
А страшно лише тоді, коли люди ще не померли. Коли вони кричать, бо їм дуже боляче від поранень, які дорослі називають несумісними з життям…* * *
Шостого серпня 1996 року в нашому районі поновилися важкі бої.
На той час я вважала себе великою — одинадцять років…
Спитала дорослих:
Що там, на вулиці?
Баба Настасья, забігши до нас із відром для сміття, повідомила:
Російські війська відходять! Покидають Грозний і відходять! А бойовики їх підганяють… Дали сорок вісім годин…
Постріли це підтверджували.
Починалася Літня Війна. Хоча її немає в підручниках з історії, та вона забрала багато мешканців із міста Грозного у володіння Смерті.
Лише біля нашого під’їзду загинуло більше десяти осіб від раптового вибуху. Я тоді принесла з колодязя воду — і за мною зачинилися двері. Тоді й прогриміло…
Молоденьку дівчину поранило в живіт, і вона, збліднувши, упала на сходи.Її брату відірвало голову. За частинами людських тіл у під’їзді можна було вивчати анатомію.
Сусід Адам із відірваною ногою перекочувався з боку на бік біля наших вхідних дверей і кричав:
Дайте мені померти! Я не хочу бути калікою! А моя мама накладала йому жгут і примовляла:Жити треба! Трьох маленьких діток маєш і дружина вагітна. Доведеться жити! Потерпи…
* * *
Та незважаючи на все, дідусь Ідріс ніколи не зникав із мого поля зору. Він, щоправда, постарішав і вже не обіцяв, що війна незабаром закінчиться. Часом сідав на лавку й дивився в небо на літаки, що важко гули над землею.
«Напевно, він хоче зрозуміти, — думала я, — чому сяє сонце, коти бігають один за одним, а нас убивають, та Бог не втручається…»
Ходи додому, Ідрісе! — гукала його стара. — Раптом зараз почнеться стрілянина… Тебе уб’ють! Уб’ють!!! Та дідусь Ідріс не зважав і навіть не пригинався, коли починали стріляти. Так і сидів під деревом, ледь
похитуючись у такт посіченому віттю.
Росіян після першої війни було мало: кого вбили, хто сам утік до Росії волочитися та жебрати.
Та в нашому будинку ще лишилося кілька сімей. Напроти помешкання Ідріса жила тітка Валя з Альонкою. Альонка була молодшою за мене, і ми часто бавилися, а тітка Валя приятелювала з моєю мамою.
Вони зазнали багато біди. Спочатку згорів батько Альонки: кинувся гасити пожежу й задихнувся димом.
Потім, узимку 95-го з голоду й холоду померла її бабуся Римма…
Сусідам-чеченцям упала в око їхня трикімнатна, добре облаштована квартира, але — не чіпали. Навіть пропонували якісь гроші, але тітка Валя не схотіла:
Тут похована рідня. Куди мені їхати?
Наприкінці серпня, коли гармати стихали вдалині й ми почали несміливо сподіватися хоч якогось миру, сталося несподіване.
Озброєні люди прийшли вбивати тітку Валю. Це були чеченці-бойовики. Четверо.
Як потім розповідали сусіди, вони мали наказ із підписом Басаєва й печаткою, на якій був зображений вовк.«…Визнати Валентину ворогом чеченського народу за зраду й допомогу федеральним військам…» — прочитала сусідка Роза, що вийшла на гуркіт у двері.
Сім’я підлягає повному знищенню! — проголосив сусідам старший бойовик. — А нашому постраждалому брату Адаму переходить житло й усе, що є в ньому, як компенсація…
Адаму? — спитав хтось. — Із сусіднього під’їзду?
Так, він втратив ногу у фільтраційному таборі від тортур! Його здала Валентина. Він розповів правду!
Так його ж біля під’їзду поранило, як напився горілки й почав грати на гармошці… — здивувалася Роза. — І не бойовик він, а п’яниця задрипаний… Лєна з першого під’їзду йому жгут наклала, бо здох би, як пес. Який там фільтраційний табір?!
Мовчати й не заважати нам! Ми маємо скаргу й наказ!
Двері задвигтіли від ударів важких черевиків, а сусіди розбіглися.
Тітка Валя з Альонкою не знали, де подітися, і розуміли, що прийшли їхні останні хвилини життя.І в цю мить вийшов дідусь Ідріс. Він став перед дверима й спитав у бойовиків:
Як можна нищити сім’ю, де лише нещасна вдова з дитиною?
Розстріляємо! — гукали несамовиті хлопці. — Усіх росіян — геть із Чечні!
Я мусульманин, як і ви, — спокійно промовляв старий. — Я прошу вас з’ясувати, а не чинити безчестя й зло!
Тітка Валя чула кожне слово: скориставшись несподіванкою, вона з Альонкою зв’язували простирадла, аби спуститися з балкона.
Старого били прикладами. Він упав. Та з останніх сил чіплявся за двері й кричав:
Спиніться! Там жінка з дитиною!
Потім його відкинули ногами й, розбивши замок, удерлися в помешкання. Та Валентина з Альонкою встигли сховатися в темних провулках серед приватних будинків…
А дідусь Ідріс помер на руках у своєї старої.